Це кінець. Коло замкнулося. “Люди Х”, де вперше на великих екранах з’явився Росомаха, переродила жанр кінокоміксів і задала темп на довгих 17 років. І тепер цей же персонаж ставить жирнючу крапку та підписує вирок усім прийдешнім супергеройським фільмам. Сподівання справдилися: “Лоґан: Росомаха” — це не просто гідне завершення кіношних походеньок Росомахи, не просто феєричне прощання Г’ю Джекмена і Патріка Стюарта зі своїми персонажами. Це самодостатня історія, яку розповідають дуже навіть уміло.

Так, цей фільм не може похвалитися вражаючими поворотами сюжету, усі події тут видно за кілометр, а кінцівку фільму може передбачити кожен, хто вже не ходить на горщик. Проте скажу вкотре: сходіть у кіно. Зупиніться тут, відвідайте сеанс, а вже після перегляду повертайтеся дочитувати цей текст. Бо і так уже зрозуміло, що “Лоґан: Росомаха” — вартий уваги фільм, причому не як кінокомікс, а як повноцінна художня стрічка.

Перше із багатьох правильних рішень, що прийняли творці фільму — якомога більше відв’язати його від попередніх кінофільмів. Тому й події фільму розгортаються у 2029-му році, у світі, де нема ніяких Людей Х чи інших супергероїв, бо зло давно перемогло. І мова не про суперлиходіїв (як це було у коміксі “Старий Лоґан”). Тут зло інше, прозаїчніше — споживацьке суспільство, зажерливі транс-національні корпорації, глобальне потепління, приватні військові компанії, скажена популярність напівфабрикатів, енергетиків та ГМО у харчуванні тощо.

У цьому світі Лоґан — уже давно не Росомаха, а стомлений бородатий дядько, котрий підробляє водієм лімузина. Він готовий терпіти у своєму авто п’яних мажорів, чванливих бізнесменів, розігрітих дівчат, які проводжають подругу під вінець — усе для того, щоби зібрати достатньо грошей і чкурнути подалі звідси із єдиним другом, який у нього залишився.

Меланхолічний тон фільму чіпляє відразу, щойно закінчиться метушлива стартова сцена, і кожна наступна сцена показуватиме нам, що “повна дупа” — це вкрай применшений опис того, у що перетворилося життя Лоґана. А справжня руханка ще навіть не почалася!

“Лоґан: Росомаха” — навдивовижу промовистий фільм. Тут фактично немає нічого зайвого і порожнього. Кожна дія, кожна репліка або доповнює характеристику того чи іншого персонажа, або додає нові деталі до загальної картини світу. Замість того, щоби завалювати глядача експозицією, фільм показує усе, що можна, а що не можна — вбудовує у розмови. Лише один раз автори опускаються до “здоровецького пояснювального монологу”, і відразу ж в якості спокути за це раптове пониження планки йдуть кілька колоритних епізодів. Навіть екшн і той не залишається без підґрунтя — тиражних сутичок, щоби бум-торох-шварк-кігтівшию, тут не знайти. Все працює на благо історії.

“Лоґан: Росомаха”, як не дивно, це історія про інвалідів. Куди не тицьни, кожен має фізичні вади. Ба більше, ці вади якраз становлять усю суть персонажа, навколо них усе крутиться. Лоґан (не звертайте уваги на бороду) насправді не дуже постарів з часу останньої зустрічі. Проблема інша — з роками адамантій почав отруювати його організм і диво-зцілення хоч не зникло, проте значно сповільнилося. Професор Ксав’є, крім візочка, розжився і неконтрольованими психокінетичними вибухами. Це раніше він міг просто зупинити час для всіх довкола, тепер же це перетворилося в руйнівний процес. Калібан, співмешканець Лоґана і Ксав’є — настільки альбінос, що сонячне світло для нього смертельне. Лиходій Дональд Пірс — всього лише власник металевої правиці. А дівчинка Лора, вона ж Х-23, мало того що теж має в собі адамантій, так роки перебування в ізоляції неабияк позначилися на її розумовому розвитку.

Але хай там що, всі вони передусім люди. І хвала творцям фільму, які про це не забули. Це проблема ледь не всіх кінокоміксів, та й загалом багатьох бойовиків — ось тут знемагання, тут вам докори сумління, тут насуплене обличчя, тут жартики, і все, гайда рятувати світ. Тиражна програма створення героя, якому скільки не дошивай дитячої травми, смерті рідних чи клопотів із дітьми/коханими, рідко вдається вийти за межі двовимірної картонки.

“Лоґан: Росомаха” не боїться бути повільним, не боїться брати паузу і дозволяти людям бути людьми. Скажімо, Лора — не просто малолітня машина смерті, призначена відривати людям голови (а повірте, робить це знатно!). Це передусім дитина, дівча. Вона щира, наївна і любить казки (хоча й подані вони у сучасній формі — у вигляді книжки коміксів). Їй подобається красивий одяг і звісно ж вона не проти зручної обновки. Ну і ясна річ, їй потрібна увага та любов.

Калібанові здається, що Лоґан його просто використовує, проте йому нікуди йти. Альбінос розуміє, що навіть мимохіть трьом чоловікам доведеться триматися разом, дарма що для Калібана нема місця у Лоґанових планах. Втім, усе одно йому не вистачить волі, щоби якось перечити Лоґанові. Разок покричати — ще так, а от чинити опір — аж ніяк.

З Лоґаном усе і так зрозуміло — до традиційно складного характеру цього разу додають небажання видаватися слабким. Росомаха, нездоланний герой, винищувач тисяч паскуд, боїться вдягнути окуляри на очах у діда, котрий до вітру сам ходити не може. Ви могли собі таке уявити раніше? До всього, на Лоґана впливає і Лора. Як би йому не хотілося спершу позбутися її, давня слабкість до дівчаток знову дається взнаки і під напускною суворістю жевріє справжня батьківська турбота.

Проте найбільше змін зазнав Чарльз Ксав’є. Це вже не далеко не той наставник і могутній мутант, якого ми знали раніше. Це дідок-овоч, котрий передусім хоче на море, погріти кістки. Хоче, аби його перестали тримати у в’язниці та на таблетках. Ксав’є просто хоче спокою. І разом з тим він, як ніхто інший радіє цій останній пригоді, яка випала на їхню долю, радіє появі Лори, радіє активності Лоґана. Щоправда, неодноразово помітно, як Чарльза щось гнітить, щось важке і нестерпне; і от повертаючись до промовистих деталей у фільмі, нам кілька разів натякають, що саме Чарльз є винуватцем зникнення усіх мутантів. На Росомаху, що цікаво, натякають лише раз.

Першу чверть фільму з голови не виходить думка: “Трясця, та це ж вестерн!” І знаєте, так воно і є: “Лоґан: Росомаха” — переодягнений і осучаснений, так би мовити, новітній вестерн. Тут і антураж відповідний (залиті сонцем пустелі), і відважний герой-одинак, і знеособлені лиходії з колоритним ватажком (Пірс), і сам формат дорожньої історії. Власне, перший діалог Росомахи з Пірсом якраз і сповненої вестернової, “крутої” напруги: співрозмовники обмінюються промовистими однорядками і варто кому бовкнути щось необачне, у хід пішли би револьвери.

А для особливо тугих глядачів, котрі не помітять шанобливо скинутого капелюха, трохи згодом процитують фінальний монолог із класичного вестерну “Шейн”. До слова, тут прихована ще одна паралель із цими фільмами: Росомаха, який традиційно поставав перед нами таким собі “Брудним Гаррі”, чванькуватим і суперкрутим антигероєм, з плином фільму якраз-таки перетворюється на вже згаданого Шейна, захисника знедолених, який після перемоги над лиходіями рушає світ за очі, бо тут він уже не потрібен.

Втім, окрім відвертих реверансів у бік вестернів, “Лоґан: Росомаха” не міг обійтися без фан-сервісу і для шанувальників коміксів, щоправда, без надмірностей. Здебільшого це потішні дрібнички, на кшталт коміксів про Людей Х у світі, де вони справді існували. Проте фінальний кадр… Ооо, це фан-сервісна бомба такої потужності, що фанати Росомахи та Людей Х просто битимуться в екстазі, а під їхніми кріслами аж будуть калюжі. Але разом із тим це дуже сильний і влучний момент, який нечасто побачиш у кіно взагалі.

До слова, також потішило те, що рейтинг R, навколо якого було багато галасу, виявився виправданим. Спершу, звісно, були побоювання, що заповітну літеру використають для того, щоби понапихати якнайбільше кривавих розправ, рубанки і зайвих грубощів. Само собою, багряні ріки, розчленування та соковиті розправи є, але вони не стали самоціллю творців фільму (як це було з лайножартами у “Дедпулі”). Тут насильства саме стільки і саме там, де треба, ні краплею більше.

Звісно, траплялися і звичайні ляпки на кшталт “втікаємо від погоні, проскочивши перед носом у потяга”, влучність рівня штурмовиків і напад по черзі, але вони ну ніяк не здатні погіршити враження від стрічки. Так, можливо, глибини тут менше, ніж би хотілося, проте “Лоґан: Росомаха” робить те, за що фільми DC зазвичай здобувають бонусні очки: намагається вийти за межі просто розважального видовища і щось таки донести своєму глядачеві, серйозно поговорити із ним, а не просто сприймає за довбика, котрому лише давай видовища під попкорн.

Штука в тому, що “Лоґан: Росомаха” це робить на зовсім іншому рівні. Аж не віриться, що Джеймс Менґолд, відповідальний за японський цирк під назвою “Росомаха: Безсмертний”, зміг подарувати нам настільки хороший фільм. Дорослий, серйозний і цілісний. От що значить, віддати планування сюжету, сценарій та режисуру одній людині. А не як раніше, фільм ходить по руках, конає в переробках, а ти бери й роби з лайна цукерку.

“Темний лицар” фактично тримався на одному персонажеві/акторові. “Вартові” — це дослівне втілення першоджерела, де авторського вкрай мало. Тож будьмо чесними, “Лоґан: Росомаха” — найкращий кінокомікс по той бік “Скотта Пілігрима”.  Після нього вже і DC, і Marvel зі своїми кінематографічними всесвітами здаватимуться балаганом з горою персонажів та обмазуванням фан-сервісом. Стерильними і беззубими.

Лишається тільки сподіватися, що бодай ще хтось наважиться підхопити стяг Джекмена з Менголдом. Пошле під три чорти першоджерела, таймлайни, камео, сцени після титрів та іншу дрочильню для фанів, і натомість зосередиться на одній, нехай простій, але продуманій і самодостатній історії. І з’явиться ще один крутий фільм, який ми заслужили.

Зовсім як “Лоґан: Росомаха”.

Якщо ви дочитали сюди і ще досі не пішли в кіно, пропонуємо вам прийняти участь у розіграші квитків на  “Лоґан: Росомаха” і інших цікавинок. Розіграш завершується 05.03.2017, тому поспішайте!